Павло Тичина: "Квітни, мово наша рідна"
Літературно-пісенна лекція
Підготувала Валентина Команчук
В історії кожного народу є видатні особистості, які підносяться до вершин його духовного життя. Таким, зокрема, був і Павло Тичина. Шлях поета до вершин мистецтва був тернистим, часом болісним.
Сталінський режим готувався шляхом нечуваного в історії терору, масового винищення встановити найжорстокішу в історії людства диктатуру. Величезних втрат зазнала Україна.
Тоталітарний механізм нівелював творчі особистості, керувався тиском, залякуваннями. Лиха доля не минула й Павла Тичини, хоч виявилася до нього по-своєму "ласкавою". Його не знищили на Соловках, не розстріляли − та скільки безглуздих звинувачень в націоналізмі, скільки цькувань, переслідувань довелося винести поету на своєму тернистому шляху! Творчість його також зазнала вагомих втрат.
Поезія Павла Тичини входить у наше життя звучанням дивовижних сонячних кларнетів, поривами вітру з України.
Павло Тичина був людиною універсального таланту − гарно малював, грав на багатьох музичних інструментах, був чудовим диригентом і записувачем народних пісень, сам складав музику. Володів пятнадцятьма мовами. Знання його були енциклопедичні.
Шістнадцятирічним юнаком почав Тичина віршувати. Більшість його ранніх поезій − це спроби відобразити настрої душі, повідати про свої мрії, почуття.
Серед них є така маленька перлина:
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав
Добридень я світу сказав!
Струмком серед гаю як стрічечка.
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля
Добридень тобі, Україно моя!
Деякі вірші цікаві прямо заявленою соціальною тематикою, закликом до суспільної активності.
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій, −
Пожартуєм для розваги!
Гей життя, ставай, тремти!
Дай я з тебе посміюся.
Хто сміліший: я чи ти −
Подивлюся, подивлюся.
Горе?.. біль? − як жарт мине.
Скільки сили молодої!
Чи ж моя рука здригне,
Що йде битись без озброї?
Ой скажіть мені, скажіть,
Любі мої сестри, браття:
Що в житті вас так гнітить?
Чом нема у вас завзяття?
Там, де всесвіт я стягну,
Де від болю шаленію, −
Там ніяк вас не збагну,
Вас ніяк не розумію.
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій, −
Пожартуєм для розваги!
1911
На Аскольдовій могилі
Поховали їх −
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! −
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? −
Квитне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! −
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. −
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
21 (8) березня 1918 р.
Хоч би світало… − Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі.
І дим їм очі виїдає.
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
обмін, торгівля і свистки.
В лахмітті, в скорбі, у болячках
зігнулась мати. В щось дитя
укутала, та все: ну, спати −
навік заснуло б ти… Життя!
Прийшли сюди, а голод з нами.
Й нема людей поміж людей.
Ти чув?.. недавно десь тут жінка
зварила двох своїх дітей…
Одскочив батько: божевільна!
Мовчи! мовчи! До чого це? −
Схопилась мати й закричала,
а батько плюнув їй в лице…
ВІТЕР З УКРАЇНИ. Харків, в-во “Червоний шлях”, 1924; передрук з: ПОЕЗІЇ. Харків, 1928, с.109.
Не бував ти у наших краях!
Там же небо − блакитні простори...
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,
Серце б’ється і б’ється в грудях...
Не бував ти у наших краях.
Не бував ти у наших краях,
Бо відтіль не таким би вернувся!
Чув про степ, що ген-ген простягнувся? −
Єсть там люди − й зросли у степах,
Що не люблять, не вміють ридати.
Що не можуть без пісні і нивки зорати!
Тебе ж завжди я бачу в сльозах... −
Не бував ти у наших краях.
Ви знаєте, як липа шелестить
у місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї…
"Я твій" − десь чують дідугани,
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
6 травня 1911
Пробіг зайчик.
Дивиться −
Світанок!
Сидить, грається,
Ромашкам очі розтулює.
А на сході небо пахне.
Півні чорний плащ ночі
Вогняними нитками сточують.
− Сонце −
Пробіг зайчик.
Павло Григорович дуже любив природу і тонко відчував її красу. Шелест трав і злаків, шум дерев, плюскіт річкових хвильок, спів і крик птахів звучали для нього як музика. В своїй творчості він виразно й барвисто неначе малював словами краєвиди рідної природи.
Гаї шумлять −
Я слухаю.
Хмарки біжать −
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде −
Iздалеку.
Думки пряде −
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.
Я йду, іду −
Зворушений.
Когось все жду −
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай −
Над річкою.
Ген неба край −
Як золото.
Мов золото − поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.
1914
Розкажи, розкажи мені, поле
Чого рідко ростуть колосочки?
− Ой дощів мені б треба, дощів, а не поту,
Бо той піт прилипа до брудної сорочки,
Як плугатар кінчає роботу.
Розкажіть, розкажіть мені, хмари:
Ви чого це тікаєте далі?
− Та хіба ми, нещасні та стомлені, знаєм?
Он вітри там женуться, кричать: "Ей ви,кралі!
Почекайте, бо ми вас кохаєм".
Розкажи, розкажи мені, поле:
Що ж тепер нам з тобою робити?
− Ех, хіба це уперше! Така моя доля.
Хоч кукіль та волошки я буду родити —
Все ж плугатарю є щось із поля.
1911
О панно Інно, панно Інно!
Я − сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? − Давно. Цвіли луги...
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий − я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом − небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші. − Я ридаю.
Сестра чи Ви? − Любив...
1915
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Я ішов від озерця.
Ти сказала мені: "Будь здоров!
Будь здоров, ти мій любий юначе!.."
Ах, а серце і досі ще плаче.
Я ішов від озерця...
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова − співучий струмок.
Ніч зірки посвітили.
Шепчуть вітру квітки: гей, в танок!
Повінчайся з туманами ночі.
Тихо так опівночі.
Ніч зірки посвітила.
Говори, говори, моя мила:
твоя мова − співучий струмок.
1914
В епохальний час відродження української державності 1917-1920 рр. Павло Тичина із жагою сина звертався до кобзарів України, щоб вони возвеличили оборонців рідної землі своїм мистецьким словом. Ця поезія понад 80 літ була під арештом у схованках більшовицької цензури.
Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
Вкраїнські прапори вгорі −
Мов сонце над степами...
Гей, рясно всипте цвітом шлях,
У дзвони задзвоніте!
Вкраїнське військо на полях
Йде, славою повите.
Дзвенять слова мов у сріблі
Братерськії, веселі.
А десь на морі кораблі
Розбилися об скелі...
Земля схотіла жити знов −
Шумлять потужно ріки.
Благословіть ви чесну кров,
Хвала борцям навіки!
Хвала борцям, що на зорі
Лягли в холодні ями.
Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
Павло Тичина в останній рік життя пише статтю "Квітни, мово наша рідна", де наголошує: "Мову чудову − глибинне і пружне слово, немов гостру зброю, дав нам народ. Дав цю мову і наказав пильно, свято оберігати її чистоту, збагачувати й відшліфовувати до блиску, до гостроти разючої".
Слово наше рідне!
Ти − сьогодні зазвучало
як початок, як начало,
як озброєння всім видне,
слово наше рідне!
То ж цвілась калина,
червоніла, достигала,
всьому світу заявляла:
я − країна Україна −
на горі калина!
А Вкраїни ж мова −
мов те сонце дзвінкотюче,
мов те золото котюче,
вся і давність, і обнова −
українська мова.
Гарне ж ти на вроду!
Бо ти єсть не всепрощення:
ти в боях пройшло хрещення −
слово мужнього народу,
що не дрогне зроду.
Ми в тобі знаходим:
блиски гроз і цвіт задуми,
пісні дзвін, моральність думи,
ми в похід з тобою ходим −
все в тобі знаходим.
Розцвітай же, слово,
і в родині, і у школі,
й на заводі, і у полі
пречудесно пречудово −
розцвітай же, слово!
Хай ізнов калина
червоніє, достигає,
всьому світу заявляє:
я − країна Україна −
на горі калина!
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! -
а сила знову розцвіла.
Щоб жить − я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу. Тевтоніє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала...
О, як твій дух осатанів! Ти думала − тобою весь з'їдаюсь −
та, подавившись, падаєш в траву...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу. Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! −
а сила знову розцвіла.
6 вересня 1943 р.